Самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко не зацікавлений у прямому військовому зіткненні з Україною, попри регулярні погрози на адресу Києва. Таку думку в ефірі телеканалу «Київ» висловив політолог Сергій Таран, розкривши справжні мотиви білоруського диктатора. За його словами, агресивна риторика Мінська є радше інструментом внутрішньої пропаганди та способом утриматися при владі, ніж реальною підготовкою до наступу.

Внутрішня криза та страх перед новими протестами

Політолог нагадав, що Лукашенко досі не відновив повної легітимності після масових протестів 2020 року, коли сотні тисяч білорусів вийшли на вулиці, не визнаючи результатів президентських виборів. Режим утримується виключно завдяки силовому апарату та військово-політичній підтримці Кремля, однак значна частина суспільства залишається налаштованою опозиційно. На думку Тарана, відкрите втягування білоруської армії у війну проти України може спровокувати нову хвилю невдоволення, з якою режим уже не впорається.

Москва змушує Мінськ до провокацій

Кремль систематично тисне на білоруське керівництво, вимагаючи бодай мінімальної участі у війні проти України. Російське командування використовує територію Білорусі для розміщення ракетних комплексів, тренувальних таборів для мобілізованих та вузлів логістичного забезпечення. Лукашенко, за словами Сергія Тарана, намагається балансувати між виконанням вимог Путіна та уникненням безпосереднього вступу білоруських військ у бойові дії.

Саме тому білоруський лідер обрав тактику імітації загрози: регулярні заяви про «небезпеку з боку України», демонстративне переміщення військ біля кордону та агресивну пропагандистську риторику. Усе це має на меті відволікати увагу українського командування на потенційний білоруський напрямок, змушуючи ЗСУ тримати там значні резерви. Таран підкреслив, що ця гра є надзвичайно небезпечною, адже навіть імітація загрози може вийти з-під контролю.

Аналіз попередніх провокацій на кордоні

Політолог нагадав про низку інцидентів, які вже траплялися на українсько-білоруському кордоні з початку повномасштабної війни. Зокрема, у різні періоди фіксувалися спроби заходу диверсійно-розвідувальних груп, провокаційні обстріли прикордонної інфраструктури та демонстративне нарощування військової присутності у прикордонних районах. Жоден із цих епізодів не переріс у повноцінний наступ, що підтверджує небажання Мінська перетинати «червону лінію». Водночас кожна така провокація змушувала українське командування реагувати, відволікаючи сили з гарячіших ділянок фронту.

Реакція України: готовність до будь-якого сценарію

Українська сторона неодноразово заявляла, що уважно відстежує ситуацію на північному кордоні та готова до будь-якого розвитку подій. У прикордонних районах посилено фортифікаційні споруди, створено додаткові лінії оборони та розміщено необхідні резерви для негайного реагування. При цьому офіційний Київ не піддається на провокаційну риторику Мінська, розуміючи її справжню мету — розтягування українських сил.

Сергій Таран також звернув увагу на те, що білоруська армія перебуває не в найкращому стані. Більшість військовослужбовців не мають реального бойового досвіду, а моральний дух у підрозділах залишається низьким через примусовий характер служби та відсутність зрозумілої мотивації. Крім того, частина офіцерського складу, за даними політолога, не підтримує ідею війни з Україною, що створює додаткові ризики для режиму в разі віддання наказу про наступ.

Чого очікувати далі

За прогнозом Тарана, найближчим часом тактика Лукашенка не зміниться: він продовжуватиме балансувати між вимогами Кремля та інстинктом самозбереження. Білоруський диктатор чудово розуміє, що для нього особисто пряме зіткнення з Україною може стати фатальним — як у військовому, так і в політичному сенсі. Попри це, повністю виключати ескалацію на північному напрямку не варто, оскільки рішення в Москві можуть бути ухвалені всупереч бажанням Мінська.