"Як пояснити любов?": історії мужніх людей, які назавжди змінили мову ворога на українську

Багато українців виросли в російськомовному середовищі-наших батьків виховували в Радянському Союзі, прищеплюючи відповідні цінності, серед яких була і мова. Однак сьогодні Україна все більше розквітає своєю національною ідентичністю, повертаючи собі все те, що у неї відняли, поки вона була під гнітом.

Видання Текст опублікувало історії людей, які відмовилися від російськогпро мови і свідомо стали повністю україномовними.

Ярослава Яковлєва всього на півроку старше незалежної України. Вона підкреслює, що народилася одночасно зі своєю державою, і тому відрізнялася від своїх рідних. Ці люди жили в Радянському Союзі, а вона - вже у вільній країні.

Ярославу виховувала бабуся, для якої цінності СРСР були на першому місці. Однак у родині любили Україну. Не читали, звичайно, Шевченка на пам'ять, але любили як літературний образ. Дитинство Ярослави пройшло в російськомовному середовищі.

" у 20 років я приймаю свідоме рішення бути україномовною. Говорити, писати тільки українською.Спочатку погано виходило. Було багато русизмів. Бо все одно лишається модель мислення. І середовище було на 90 відсотків російськомовне. Зрозуміла, що окремі слова мені треба просто вивчати. Почала з елементарного: придбала кілька словників. Був ще маленький записничок, куди я нотувала слова.Я досягла того, що мої думки-завжди українською", - ділиться з журналістами Ярослава.

Вікторія Амеліна також родом з російськомовної сім'ї, проте дівчина впевнена: її сім'я не російська, вона — русифікована.

" для мене важливо, коли я кажу-русифіковані. Бо є родини, для яких російська мова, ідентичність – їхні. А є такі, де російська мова і культура-це результат насильства. Можливо, непрямого, але атмосферного насильства.",- каже Вікторія.

Дівчина народилася і виросла у Львові, а її батьки — з українських сіл.

" я завжди була білінгвом. Моя остаточна "українізація" відбулася через те, що я почала писати українською. Для письменника мова – це дім. Тож у мене тепер вибору немає: я живу в українській мові. Коли я починала писати, не виникало питання, якою мовою – себто, писала російською. З 2012 – го почала писати українською-це не було свідоме рішення, просто спробувала, і це виявився якийсь незбагненно цікавий досвід. Тексти виходили зовсім інші. Я багато думаю, чому, але не знаю. Це щось незрозуміле, але прекрасне. Любов?",- згадує Вікторія.

Дитинство Антона Новікова пройшло на Донбасі. Він розповів, що на цих територіях, у всякому разі, раніше, розмовляти українською було викликом. Це було табу, і Антону хотілося спробувати. Він ділиться, що почав говорити українською мовою спочатку з духу протиріччя. Дітям забороняли курити - і хотілося спробувати. На Донбасі забороняли говорити українською-і Антон почав. І ... втягнувся в цю прекрасну "звичку".

" у дев'ятому класі-це 2012 рік-я прийшов на Перше вересня у вишиванці. На мене дивилися, наче я вбрав військову уніформу. Деякі потім погрожували: "ти шо, бандера?",- згадує Антон. “У 2014-му я опинився в розстрільних списках. Приписували, що я член Правого Сектора, навідник. Приходили до мене додому, я тікав містами. Я вірив у ці терміни: національність, ідентичність. Але зараз для мене цього не існує. Я не визнаю терміну національність – він антинауковий. А українська мова-інструмент, яким я користуюся.",- каже молода людина